Деонісій Федорович Бонковський з’явився на світ весняного дня — 16 квітня 1816 року — у тихому подільському містечку Вороновиця, де над ставками стояла тиша, а вітри приносили пісні з полів і доріг. Народжений у польській родині, він зростав на землі Поділля, що вміла співати і плакати, пам’ятати й надихати.Його шлях не був устелений музичними партитурами чи академічними залами. Юнаком він поринув у буденність канцелярської служби: спершу в Новоград-Волинському земському суді, згодом — у Радомислі, а далі — в канцелярії київського цивільного губернатора. Та серед сухих рядків документів у його душі жила інша стихія — музика, яка не потребувала дипломів. Він не знав нотної грамоти, але чув мелодії серцем, і ці мелодії оживали завдяки рукам його друзів. Пісні Дениса Бонковського— мов відлуння степового вітру, щирі й прості, як народна душа: «Гандзя», «Гей, я козак, зовусь Воля», «Нудьга козача», «Тропак», «Там, де Горинь розіслався». Вони ніби виростали з української землі, ставали частиною її голосу. Він торкнувся й слова Тараса Шевченка, подарувавши мелодію віршеві «Нащо мені чорні брови», що згодом розчинився в народній пам’яті, як справжня пісня без автора. Так само озвучив і рядки Івана Завадського — «Де шлях чорний». Бонковський був мостом між культурами: перекладав українською поеми польських романтиків, зокрема «Пісню про нашу землю» Вінцента Поля та «Заверуху» Томаша Олізаровського — учасника буремного повстання. У його перекладах звучала не лише мова, а й дух часу, туга і надія народів. Його слово і мелодія не загубилися в століттях — вони знаходили шлях до друку, до читача й слухача, оживали у збірках і виданнях. А в статті «Про музику народних пісень» він спробував осягнути саму душу українського співу — пояснити те, що, здавалось, можна лише відчути. Життя його згасло 30 серпня 1881 року в Богуславі — тихо, як і почалося. Але залишилися пісні, що й досі несуть у собі подих Поділля, і пам’ять про людину, яка, не знаючи нот, зуміла почути серце народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар