ІСТОРІЯ СЕЛИЩА

ГЕРАЛЬДИКА СЕЛИЩА

Рішенням 8 сесії 6 скликання  2011 року Вороновицької селищної ради затверджено ескізи символіки селища, а також положення про використання.       25 вересня 2011 року відбулася презентація новоствореної символіки селища.

          Герб селища                                                                                          Прапор селища

                                                          

Гімн Вороновиці
Слова О.Кім, музика І. Нікітенко

1.  Серед полів, де колос золотиться,

На сонці грає чисте джерело.

Веселкою цвіте Вороновиця –

Прадавнє й молоде завжди село.

           Приспів: Моє життя, моя Вороновиця,

                            Як би далеко нас не занесло.

                            Завжди душа летить, мов птиця

                            У рідне серцю, дороге село.

2. Лунає пісня кобзаря й донині

Між солов*їних трелей у садах.

Збулась тут мрія вікова людини

Піднятися у небо, наче птах.

Приспів

3. У кожному камінчику й листочку

Далеких предків голоси живуть.

Ми вірнії твої сини і дочки,

Нащадки твою славу збережуть.

Приспів.

Перша згадка про поселення Вороновицю сягає 1545 року. Майже пів тисячоліття – досить поважний вік. Дослідники припускають, що поселення тут існувало і раніше. За п’ять кілометрів від Вороновиці знаходяться залишки стародавньої фортеці „Кемпа”, збудованої за переказами у XIV ст., де місцеві мешканці боронились від чужоземних загарбників. Інформація цікава, але не перевірена – додаткових підтверджень у літературі немає, проте точно відомо, що у Вінниці існувала фортеця на острові Кемпа (нині острів Фестивальний), та це аж за 25 км. від Вороновиці.

Натомість, праворуч дороги, що звертає з траси до Вороновиці, помітний інший насипний піщаний вал, довжиною метрів п’ятдесят, і метрів шість заввишки. Можливо, це давній вал, а можливо і більш сучасна гідротехнічна споруда, що не давала воді з річки розлитись і затопити городи. Але зараз це дуже маленька річечка, називається вона Воронка. Можливо назва самого поселення пішла від назви річки, а може і навпаки. Та існує більш трагічна легенда: ніби то на місці де зараз розташована Вороновиця, відбулась кривава битва місцевого населення із турками, полягло там багато православного люду і бусурман, а після битви над полем, вкритим полеглими, ворони вилися – тому й Вороновиця. Якось трохи моторошно виходить.

З того часу, як після Люблінської унії (1569 рік) Брацлавщина відійшла до Польщі, Вороновиця змінила не одного власника. Володіли поселенням пани Ляско, Залесські, Радзімінські, аж доки Михайло Грохольський не побрався з Ганною Радзімінською, отримавши Вороновицю в посаг. Більше ніж сто років Грохольські залишались власниками поселення, та, мабуть, були не надто заможними. І хоча Вороновиця займала вигідне положення на торговому шляху Вінниця – Тульчин – Балта, а у 1748 р. отримала указом Сигізмунда ІІІ магдебурзьке право, все ж значного розвитку не зазнала.

Головною місцевою атракцією безумовно являється палац Грохольських, або, як його тепер називають, палац Грохольських-Можайських.

Але по дорозі можна знайти ще кілька милих оку споруд. Так першим праворуч привертає увагу православний храм Різдва Богородиці. На вигляд споруда досить сучасна і не надто мистецька, а, виявляється, збудована ще у 1777 році на кошти парафіян і поміщика Грохольського, як костел. Попередньо на цьому місці була дерев’яна церква, яка у тому ж таки 1777 році згоріла. Невідомо, чи з Божої волі чи ні, але в храм двічі влучала блискавка. На зводах і стінах з’явились тріщини. Зберігся акт, складений цивільним інженером А. Перницом, про необхідність прибудови до церкви двох бічних вівтарів, які б сприяли її зміцненню і розширенню. Протягом 1885-1889 років цей проект було більш-менш втілено в життя. Прийшла революція – церкву закрили. Прийшли німці – відновили богослужіння. Прийшло визволення, і з 1946 року парафія розпущена, а церква перебудована на кінотеатр. Вже за незалежної України православні дістали можливість відреставрувати храм і прибудували попереду ще й цегляну дзвіницю.

Трохи далі, ліворуч, ще один костьол, римо-католицький, зведений трохи пізніше за попередній, а саме у 1793 році тим таки Грохольським. За радянської влади костел переформатували на клуб, а як дах впав, то не розгубились і влаштували туалет. Попри ці жахливі факти сучасні римо-католики своєю наполегливістю зробили майже неможливе – привели храм до ладу, зберігши при цьому у зовнішньому оздобленні багато елементів тих барочних часів, коли ще панували Грохольські.

Існує у Вороновиці і дерев’яна Михайлівська церква. Вона найдавніша – дійшла до нас із 1751 р.. Три зруби у три яруси, восьмерик на восьмерику, бабинець – типова волинська чи подільська архітектура.

Далі – базарна площа, де зберігся монумент комуністичному гуру, що надихав людей на перетворення святинь на клуби та кінотеатри. Поряд ошатно виглядає сталінська споруда Вороновицького ПТУ, що своїм червоним розфарбуванням „посягає” на славу Університету Шевченка у Києві.

Та ось вже зовсім поряд і палац. Ні-ні, з дороги його не видно. При в’їзді до маєтку спочатку помічаємо дещо поруйновану водонапірну башточку. А палац, як і належить всім панським палацам, причаївся серед старого парку. Щоправда, теперішні дерева, ймовірно, були висаджені вже після війни, проте сам палац і сьогодні нікого не залишає байдужим.

Ще до приходу Грохольських у Вороновиці був добре укріплений дерев’яний замок з численними службами. Та поміщик бажаючи не війни, а розміреного світського життя, споруджує на місці старого панського маєтку (а може і на місці замку) розкішну триповерхову будівлю в стилі раннього класицизму, прикрашену вісьмома спареними коринфськими колонами. Архітектурні прийоми будівництва явно запозичені із італійської архітектурної епохи Палаццо, що прослідковується у легко вигнутих бічних галереях-крилах, фланкованих павільйонами. Спорудження тривало між 1771 та 1777 рр., що дає підстави уявити в ролі автора проекту Д. Мерліні, який був у той час королівським архітектором і будував модні палаци для поляків на західній України. Привертає увагу і, на перший погляд, дивує оздоблення карнизів палацу у вигляді китиць фруктів і квітів між… бичачими черепами. Таким орнаментом прикрашали перші християнські храми та усипальниці епохи Відродження. Та нам пояснили, що окрім всього, це ще й символ достатку і родючості. То християнство, чи язичництво? Але ж завітаємо всередину. На фасаді таблички: „Вороновицька бібліотека” та „Державний музей історії авіації та космонавтики України”. Із 43-х кімнат, загальною площею майже 2500 кв.м. Під музей, заснований у 1971 році, віддано лише три, але дві з них саме ті, де інтер’єри ще зберегли розкішну ліпнину на античні теми.

Коли останній з роду Грохольських, Адольф (за іншими даними Людгард) у 1869 році емігрував до Австрії, де невдовзі помер, на торгах в Одесі Вороновицький палац у нього встиг перекупити Микола Можайський, що невдовзі теж помер. І довелось переселитись у Вороновицю найближчому його родичу – брату Олександру Федоровичу. Колишній морський офіцер, капітан І-го рангу захоплювався повітроплаванням. Тут він спостерігав за польотами птахів, вивчаючи закони аеродинаміки. Тут він конструював моделі своїх перших повітряних зміїв. Неподалік, в урочищі „Дубина” у О.Можайського була дача, де він і випробував свій перший літальний апарат. Зразок був конструктивно подібний до сучасних літаків, щось на зразок човника на колесах із крилами, проте приводився в дію за допомогою тяглової сили. Іншими словами, Олександр Федорович запрягав у свій літак коней, розганявся і відривався від землі. У 1876 році О.Можайський зібрав свої креслення і переїхав до Петербургу, щоб продовжити там свої дослідження. Модель першого літака ще довгий час зберігалась в „Дубинці”, поки не згоріла у 1918 році разом з дачею.

В музеї представлена копія моделі літака, збудованого і випробуваного в 1884 році, фотографії, особисті речі винахідника. Інша частина експозиції присвячена українським льотчикам-героям, сучасній авіації та космонавтиці.

На жаль цей палац не оминула загальна тенденція: якщо передній фасад будівлі виглядає ще сяк-так, то бічні і тильний – у кричущо-жахливому стані. Штукатурка обвалюється місцями з частинами декоративних віконних фронтонів і карнизів. Шкода! Але не дивлячись на те, що пізнішими „вдосконаленнями” знищено більшу частину оздоблення, закладено цеглою деякі вікна, все ж загалом будівля зберегла свій первісний вигляд. Можливо, що це єдиний палац в стилі палаццо, що залишився на Україні. Шкода!

Наостанок хотілося б пригадати ще кілька цікавих фактів, що доводять непересічне місце цього подільського села в історії України. Скажімо, відомо, що в далекому 1781 році у Вороновиці знаходився деканат Київської уніатської митрополії. А під час Другої світової війни у палаці розміщувався фашистський аналітико-розвідувальний відділ генштабу сухопутних військ „Іноземні армії Сходу” під керівництвом майбутнього „шпигуна століття” Рейнхарда Гелена. Поряд знаходились колеги-абверівці і таємна супергрупа на чолі з знаменитим Отто Скорцені.

Отака насичена історія нині скромного селища Вороновиця у Вінницькій області.